— Ану ворушись там!!...
Serwis znalezionych haseЕ‚OdnoЕ›niki
- Smutek to uczucie, jak gdyby siД™ tonД™Е‚o, jak gdyby grzebano ciД™ w ziemi.
- PiP 1956, nr 7, s...
- – MГіj przyjacielu, sprawa jest bardzo powaЕјna i moЕјecie naraziД‡ siД™ na duЕјe przykroЕ›ci, jeЕјeli ukrywacie cokolwiek przede mnД…...
- Say goodbye, goodbye to whisky,Lordy, so long to gin,Say goodbye, goodbye to whiskyLordy, so long to gin,I just want me reefers,I just...
- - Co siД™ staЕ‚o? - spytaЕ‚em, zadyszany biegiem...
- I znГіw garЕ›Д‡ analogii spoza literatury piД™knej, fikcji: PowracajД…cy z wojska urlopnicy [...
- Gdziekolwiek spojrzeć, szerzy się zaraza...
- SpoЕ‚eczeЕ„stwo a kategorie kultury155ystoyama Tonych rolach mikrostruktury: w roli ojca rodziny, majstra, nauczyciela...
- - Karamazow teЕј tu jest? Tam, na poЕ‚udniu, zawcze z nim pracowaЕ‚aЕ›...
- SmrГіd jej strachu byЕ‚ rГіwnie intensywny jak pЕ‚ci, moЕјe nieco bardziej kwaЕ›ny...
- xxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxc
Smutek to uczucie, jak gdyby siД™ tonД™Е‚o, jak gdyby grzebano ciД™ w ziemi.
Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. — загомонів-загукав він жваво й весело до того безформного й, здавалося, безкрайого в темряві «общего числа», так ніби йшлося про збирання десь на екскурсію чи до кіно.
— А речі брати? — спитав хтось дипломатичне, здавленим голосом.
— Брати!.. Все забирай!..
— І горшки?..
— І горшки забирай...
— Навіщо вони... — протяг хтось сумно, — ...коли ж однак до лісу...
— ... на «шльопку»... — видавив хтась спазматичне з горла — хтось юний — і зарюмсав.
— Дурак! — буркнув вартовий. — Боїшся... Зараз найстрашніша кара — це лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшків — котрі порожні, кидай. Баби заберуть...
Всі сопли в темряві, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи носом.
Максим стояв... Йому нічого було збирати й нічого товкти... Стояв і слухав сам себе. У вухах йому кричали треті півні глупої півночі:
«Вихаді-і-і-і!!.»
— Увага! — випростався вартовий, піднісши листок паперу до купи вкритих рудими плямами бинтів, що разом із дірками для очей та для рота були головою: — Кого я буду називати — говори «я!». А кого не назву, теж скажеш «я!», вкінці. Пойнятно?
Він говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один із типу тих «душ нарозпашку», що, напевно, й у пеклі б із чортами ляси точили.
— Пойнятно?.. Ей ви там, на запічку! Зібрали горшки-покришки? Готово? Слухайте ж! :
— Василенко!
— Я...
— Завірюха!
— Я...
І так через увесь список: веселий виклик — сумний відгук. Багато прізвищ було знайомих Максимові — вчителів, мистців, агрономів, селян, священиків, лікарів... «Ого! — подумав він, — хтось добре попрацював!»
Нарешті список скінчився. Настала тиша. Вартовий опустив листок і стояв, мовчки чекаючи.
— Я... — проказав Максим апатично, бо його не було викликано.
— Ага!.. Ну, от бач... — зрадів чомусь вартовий.
— Приведено, як ви спали, — пояснив хтось із кутка услужливо.
— А ти говоритимеш потім і за себе, як спитають... — грубо й глузливо обірвав його вартовий. Він вийняв огризок олівця, поклав папір біля свічки й довго його розрівнював своїми грубими кулачиськами, а ще довше націлявся огризком олівця, нагинаючи забинтовану голову на всі боки. Нарешті, так і не визначивши точки, де йому поставити олівця, простяг його Максимові зі словами:
— На... Запиши сам себе, ось тут-о... — ляпнув долонею по папері. — Бо моя макітра в обручах от... Хто ти — знаю. Це ти той архітектор. От і добре, — закінчив він іронично. — Будеш тепер от із ними будувати...
— ...царство небесне... — зітхнув тихо й тужно Василенко.
— Теж добре, — згодився вартовий. — Нада його передєлать ік... Бо там уже нашому брату немає місця!
Максим записав себе в список.
— Так... — Вартовий згорнув листок, подумав.
— А тепер — по одному виходь! — скомандував раптом тяжко, по-вояцькому, забинтований веселий вартовий.
Попереду знову пройшов у Максимових очах Микола — босий і в одній білизні. За ним — решта, вийшли по одному. За дверима, в передранковій мряці вже чекала на них варта — сила автоматників. Здавалось, було їх безліч, повна темрява. Вони стояли двома шпалерами, що губилися, розпливалися в чорноті.
— По чотири становись!!. — скомандував хтось сірий, невиспаний, із пістолем у руці.
Стали. Вишикувались по чотири. В передранковій тривожній і глухій мряці десь над селом кричали півні. Треті півні. Тріщали дерева, вкриті ожеледицею, — скрипіли, лускотіли, подзвонювали. На слизькій крижаній землі під ногами хлюпотіли калюжки зводнітого снігу.
— Увага! Крок управо, крок уліво... — монотонне зазвучав хрипкий, холодний, дерев'яний голос. Голос професійного вбивці, душогуба за службовим обов'язком. — За одного позбудуться духу всі... Шаго-ом...
— Давай! — закінчив тягучу команду хтось інший спереду, в темряві.
Рушили. Загупали, зачовгали хаотично ноги, плутаючись, як під отарою. А з обох боків, неначе тверді рямці тієї плутанини, загуділа тяжка скоординована хода «в ногу» — то дві шпалери варти з боків, авангард та ар'єргард, сунулися тяжко, як залізний обруч. І відчувалося, що то навколо облягла й сунулася «в ногу» понура досада й злоба стомлених, вимучених тяжкою зброєю, невиспаних і мокрих від мряки істот, що вели подібних до себе десь далі, далі — в безсоння, холод і мокречу. Над походом нависла тягуча, тупа мовчанка.
Так ішли довго. Йшли порожньою, затканою мряковинням вулицею, потім вигоном. З кожною хвилиною помалу видніло. Вже було не чорно, а сіро...
Раптом розітнулась несамовита команда:
— Лягай!!.
І забрязчала зброя з усіх боків. Всі попадали з півкроку просто на землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотів молитву. Хтось тиснувся з усієї сили лицем у воду, ніби хотів упірнути, втікаючи від смерти, що з'явилася нагло за плечима й уже, либонь, тислася до карку сталевою цівкою.