Потрохи-трохи вовча травма зійшла й хлопець вклинився всією душею в життя страшних «троцькістів»...
Serwis znalezionych haseЕ‚OdnoЕ›niki
- Smutek to uczucie, jak gdyby siД™ tonД™Е‚o, jak gdyby grzebano ciД™ w ziemi.
- - Mam wraЕјenie, Ејe sami zapЕ‚acimy za drinki - orzekЕ‚ Hanlon, dopijajД…c piwa i stawiajД…c szklankД™ na stole...
- ProtokГіЕ‚ informacyjny strefy odpowiedzialny jest takЕјe za wspГіЕ‚pracД™ z protokoЕ‚em RT MP w uaktualnianiu tablicy ZIT...
- Nagle drzwi siД™ otwarЕ‚y, a na ulicД™ wybiegЕ‚o dziecko...
- ktГіre bezpoЕ›rednio dotykaЕ‚y bruku, rozbudziЕ‚o go nagle i przywoЕ‚aЕ‚o do przytomnoЕ›ci...
- - Wiesz, wierzД™ ci...
- – No...
- Zmiana obyczajГіw w Anglii...
- 23Art
- Natomiast J...
- you to their servers...
Smutek to uczucie, jak gdyby siД™ tonД™Е‚o, jak gdyby grzebano ciД™ w ziemi.
Без сумніву, для нього почалася зовсім нова ера. Все, що чув, він вбирав у себе, як губка воду, й, сам того не помічаючи, все більше й більше потрапляв у полон. Вже на третій день хлопчисько прийшов до гурту, де Андрій із штурманом грали в шахи й мугикали пісні, й сів біля них. Мабуть, орел на штурманових грудях був тією останньою романтичною деталлю, що остаточно полонила хлопця. Помітивши, як хлопчина розглядає його груди, штурман знічев'я спитав, як його звуть.
Хлопця звали Сашко.
— Ну так от, Сашко! Не сиди там за парашею, бо замокнеш, як стоніжка, а переходь до нас, сідай ось тут. Добре?
Від того моменту Сашко вже не сидів за парашею. Він зайняв місце біля хлопців і зробився їхнім джурою.
І був Сашко з біса здібний і жаднючий на все. Він все хотів знати, всьому хотів учитися, нагадуючи голодного, що напався на силу-силенну їжі, ризикуючи собі пошкодити. Коли його питали про минуле, він ніяковів і нічого не хотів розповідати. Він був скритний, як і всі ті юні душі, що передчасно хлиснули з гіркої чаші злочинства й упослідження, але не встигли ще втратити іскри, що її заронила в дитячу душу мати, — іскри якогось розуміння добра й зла.
Сашко мав п'ятнадцять років — вік, коли саме починають виростати крила в тих, хто має душу, здібну ті крила мати. Сашко мав таку душу.
Часто Сашко сидів і довго нерухомо спостерігав камеру, а тоді зітхав і мовчки хитав головою...
— Що? — питав у нього котрийсь.
— А я думав, — хитав головою Сашко, — а я думав...
Що саме він думав, у нього не допитувались, бо було ясно, що саме він думав перед тим, як його вкидали в цю камеру.
На одного політичного ставало більше. Без сумніву... І то справжнього політичного, а не такого собі...
Андрій у вирі камерної одіссеї почав був уже забувати за свою справу, за всі свої болі й тривоги. Не те, щоб людина дурніла, не те, щоб нерви тупіли, ні, просто людина за безліччю «важливих» справ не мала часу, а тим часом в душу закрадалася фікція й помалу там міцно отаборювалась — фікція про те, що, «може, щось сталося» й вже все скінчилося. Одного дня відчиняться двері й це все піде додому. А те, що було, — то лиш тяжкий і поганий кошмар.
Андрій мав експансивну душу й вроджену здібність захоплюватися творчою працею, яка б вона не була. Чи він проектував літаки колись, чи робив з пластмаси люльки тепер, він переживав те саме. Задумавши зробити яку-небудь надзвичайну люльку, він втрачав спокій, переживав, полюючи за шматочком цеглини, шукаючи кісточку з курячого крила, збираючи все потрібне, а тим часом виношуючи свою надзвичайну люльку в душі. Він уявляв, яка то вона буде чудесна — він зробить голівку дівчини, він коси її покладе ось так, зробить гарний ніс і брови... І він зовсім не буде курити з тій люльки, а, скажімо, подарує штурманові. І цікавила його не так сама люлька, як процес її творення. І вже перед такою люлькою не було важним все інше. Або зробити партію шахів! Або вивчити нову пісню!.. Може, тому все інше — вся його справа — якось стушувалося, вкрилося серпанком нереальності й помалу почало забуватися. Далебі, забуватися. Як і його забули всі. Людина ніби потонула й потрапила в інше царство.
VI
Однієї ночі Андрієві приснився дивний сон: